Мене часто питають, де я навчалася техніки. Я розповідаю про своє дитинство, про маму, про клапті, але сама я переконана, що будь-яка творчість йде звідкись згори, і одного разу я отримала цього підтвердження.
На виставці у Будинки національностей, у Москві, яка проходила 2009 р., була присутня Голова Російсько-японського товариства Дуткіна Галина Борисівна. Людина настільки мила і добра, що осяює і притягує своєю аурою всіх оточуючих. Вона підійшла до мене і ми розмовляли про мої роботи. Вона, як і всі поставила мені це питання і почувши відповідь, абсолютно впевнено заявила: “Ні, ні. Просто ви в минулому житті були японцем. Ваші інформаційні потоки явно перетинаються з минулим. Знаєте, я колись перекладала одну книгу з японської та там було опис чогось подібного з клаптів. І це має назву – ОСІЕ” Звичайно, мене зацікавив цей факт і я почала збирати інформацію. Для початку, я знайшла цю книгу, витяги з якої я наведу нижче. Техніка створення робіт була схожа, але все ж таки не моя.
ОСІЕ – це техніка аплікації з клаптів. Деталі костюма вирізаються з картону, за цими лекалами вирізуються клаптики, підварюються, підклеюються, підбиваються синтепоном для надання обсягу. А потім все це приклеюється на картон. Я не буду докладно зупинятись на техніці виконання Осіє, бо це не моє. В інтернеті ви знайдете безліч матер-класів від майстрів, які в ній працюють. Думаю, це дуже хороша техніка для початківців, для відпрацювання колористики, кольору та стилю японського зображення.
Позже, в 2013 году я участвовала в Киеве на выставке “Япономания”, где, в этой технике выставляла свои работы украинская художница, которая знатно усовершенствовала технику ОСИЭ и добавила свои литые элементы.
Гадаю, що пізнаючи таку незбагненну Японію, тепер ви з легкістю знайдете щось своє для душі. А попереду ще багато відкриттів. У цій рубриці також доступні такі статті:
Ваша Anna Potri
А поки що, як і обіцяла, представляю Вам уривок книги, в якій описується дана техніка.
Едогава Рампо
“Мандрівник з картиною”
……………………………….
Бережно, спритними рухами своїх довгих пальців він розгорнув тканину і притулив картину до вікна, цього разу до мене зображенням.
Поглянувши на неї, я мимоволі заплющив очі. Я й зараз не зміг би назвати причину – але чомусь я зазнав сильнішого потрясіння. Величезним зусиллям волі я змусив себе розплющити очі – і побачив справжнє диво. Мені, мабуть, не вистачить уміння пояснити дивну красу картини.
Це була тонка ручна робота в техніці осіє *2.
*2 – Картина, виконана в особливій, потребує великого мистецтва, манерефігурки людей, птахів і квіти вирізають із щільного паперу та обклеюються красивою шовковою тканиною. Для надання природної опуклості форм усередині прокладається шар вати. Готові фігурки наклеюються на дерев’яну основу картини або на гобелен
На задньому плані тяглася довга анфілада кімнат, зображених у паралельній перспективі, як у декораціях театру Кабуки; кімнатки з новими татами *3 і сіткою грати були написані темперою, з переважанням яскраво-синіх тонів. У лівому кутку на передньому плані митець тушшю зобразив вікно, а перед ним – з повною зневагою до законів проекції – чорний письмовий стіл.
У центрі – дві досить великі, сантиметрів за тридцять, людські постаті.
Власне, тільки вони були виконані в техніці “осіє” і разюче виділялися на загальному тлі. Убілений сивиною старець, одягнений по-європейськи – у старомодний чорний костюм, – церемонно сидів біля столу. Мене здивувала його безперечна подібність із власником картини. А до нього з невимовною чарівною грацією припала юна дівчина, майже дівчинка, років сімнадцяти
– вісімнадцяти, найдосконаліша красуня.
Причесана в традиційному стилі, вона була одягнена в розкішне, що переливається всіма відтінками червоного та пурпурного кімоно з довгими рукавами, перехоплене вишуканим чорним атласним обі. Їхня поза нагадувала любовну сцену з класичної вистави.
Контраст між старцем і юною красунею був приголомшливий, проте не це вразило мене. У порівнянні з незграбністю фону ляльки відрізнялися такою вишуканістю і витонченістю майстерності, що в мене захопило дух.
На їхніх обличчях з білого шовку я міг розрізнити кожну рису, аж до найдрібніших зморшок; волосся юної чарівниці було справжнісіньким, причому кожна волосинка майстер вшив окремо і зібрала в зачіску за всіма правилами; те саме можна було сказати і про старця. А на його чорному оксамитовому костюмі я розгледів навіть стібки рівних швів і крихітні, з просяним зернятком, ґудзички. Мало того – я побачив припухлість маленьких грудей дівчини, спокусливу округлість її стегон, шовковистість червоного крепу нижнього кімоно, рожевий відплив оголеного тіла, що виднілося з-під одягу. Пальчики дівчини увінчувалися крихітними, блискучими, як перламутрові черепашки нігтиками… Все було таким натуральним, що візьми я збільшувальне скло, то, напевно, виявив би пори та ніжний пушок на шкірі.
Картина, схоже, була дуже старою, тому що фарба подекуди обсипалася і одяг на ляльках злегка зблід від часу, але, як не дивно, у всьому зберігалася отруйна яскравість, а дві людські постаті виглядали незбагненно живими: ще мить – і вони заговорять.
Мені неодноразово доводилося бачити на уявленнях, як оживають ляльки в руках умілого ляльковода, але старця і дівчину, на відміну від театральних ляльок, що оживали тільки на коротку мить, переповнювало справжнє, незмінне життя.
Незнайомець, помітивши моє подив, із задоволенням посміхнувся.
– Ну що, тепер здогадалися, любий?
Він обережно відкрив маленьким ключиком чорний шкіряний футляр, що висів у нього на плечі, і витяг звідти старомодний бінокль.
– Погляньте на цю картину в бінокль. Ні-ні, так надто близько.
Відступіть трохи…
Пропозиція була справді незвичайною, але, охоплений цікавістю, я слухняно підвівся і відійшов кроків на шість. Мій співрозмовник, мабуть, щоб я міг краще розглянути картину, взяв її в руки і підніс до світла.
Згадуючи зараз цю сцену, не можу не визнати, що вона віддавала божевіллям. Бінокль був дуже старий, явно європейського зразка, з химерною формою окулярами: такі біноклі прикрашали вітрини оптичних магазинів у моє дитинство. Від довгого вживання чорна шкіра подекуди протерлася, і з’явилася жовта латунна основа. Словом, це був такий самий атрибут старих добрих часів, як і пошарпаний костюм незнайомця.
Я покрутив його в руках, з цікавістю розглядаючи дивовижну річ, потім підніс до очей. Але тут незнайомець випустив такий дикий крик, що я мимоволі здригнувся, ледь не випустивши бінокль із рук.
– Зупиніться! Так не можна! Ніколи не дивіться в бінокль з іншого кінця, чуєте ніколи! – Обличчя незнайомця вкрилося смертельною блідістю, очі вилізли з орбіт, руки тремтіли.
Мене вразила його шалена витівка: я не бачив великого гріха в цій помилці. Здивовано пробурмотівши вибачення, я перевернув бінокль, нетерпляче навів на різкість – і з райдужного ореолу випливла неправдоподібно велика, в натуральну величину фігура красуні.
Ефект був приголомшливий. Щоб читачеві стало зрозуміло, скажу лише, що подібне відчуття виникає, коли дивишся на пірнальниць, що спливають з дна моря, за перлами. Під товстим шаром блакитної води тіло здається незрозумілим, розпливчастим; воно хитається, мов морська трава. Але поступово, у міру того, як нирка піднімається на поверхню, вигляд її стає все ясніше, все чіткіше – і ось відбувається миттєве чудове перетворення: виринувши, білий перевертень перетворюється на людину.
Так ось, лінзи бінокля відкрили мені зовсім особливий, незбагненний світ, в якому жили своїм загадковим життям чарівна дівчина зі старовинною зачіскою та старий у старомодному європейському костюмі. Я відчув незручність, підглянувши по волі чарівника їхню потаємну таємницю, проте все дивився і дивився як зачарований і не міг відірвати очей.
Дівчина сиділа на тому ж місці, але тепер – я ясно бачив це крізь окуляри бінокля – тіло її наче наповнилося життєвою силою: білосніжна шкіра світилася персиковим рум’янцем, груди хвилювалися під тонкою пурпурово-червоною тканиною; мені здавалося, я навіть чую биття серця!
Розглянувши красуню з голови до ніг, я перевів бінокль на сивого старця, який захоплено обіймав свою кохану, що годилася йому в дочки.
На перший погляд здавалося, що він так і лучиться щастям, але на його зморшеному зморшками обличчі, збільшеному лінзами бінокля, лежала печатка прихованої гіркоти та розпачу. Чим довше я дивився на нього, тим виразніше проступало вираз щемливої туги…..
